Добропілля. Історія в одному вікні Фото з особистого архіву
Україна — унікальна країна, в якій багато справ тримається саме на плечах волонтерів. А така важка задача, як спасіння тварин на прифронтових територіях — виключно турбота цивільних добровольців, що свідомо їдуть у саме пекло на допомогу черговим хвостикам. Команда Лали Тарапакіної з фонду «12 вартових» саме з тих, хто на постійній основі, ризикуючи своїм життям, розшукує, дістає з води та закритих квартир, цепків, підвалів та завалів тисячі тварин.
«Всьому кращому навчилася у собак»
Мене завжди цікавило питання, чому одні люди вважають своїх домашніх тварин членами родини, а інші — щось на кшталт звичайного, не дуже цінного майна. Чому в перші дні російського вторгнення в Україну одні шукали під диванами переляканих котиків, щоб врятувати їх разом з дітьми, а інші викидали тварин зі своєї машини. Чому хтось ніс десятки кілометрів пораненого собаку, а інший залишав її на ціпку без їжі, води та шансів на виживання.
«Люди це просто люди. Не всі вони народилися героями, не всі мають відповідні чесноти» — відповідає на мої численні «чому?» молода жінка, яку рятувальники тварин та їх власники знають як Лалу Тарапакіну.
Лала зі своєю подругою та посестрою Руною. Фото з особистого архіву
Лала каже, що вона не схильна звинувачувати людей, бо не знає, за яких обставин ті тікали зі своїх домівок та кидали напризволяще домашніх улюбленців:
«Мені важливіше, щоб вони хоча б зверталися до нас за допомогою і вказували координати тих, кого ми можемо витягнути з халепи. Я багато бачила жахливого спочатку війни, але намагаюся тримати серце холодним, бо інакше не зможу робити свою справу».
У цієї жінки тендітна статура, світле довге волосся та ніжний голос. Складно уявити її в авто, що мчить дорогами війни на прилеглі до лінії зіткнення території, або як вона вишукує у зруйнованих будівлях переляканих знесилених тварин, або як рішуче хапає величезного алабая, веде його до автівки й садить собі на коліна.
Лала Тарапакіна. Фото з особистого архіву
«Я вважаю, що мене виховала вівчарка, звали її Амур. — Пояснює витоки свого чутливого ставлення до тварин Лала. — Коли мені було два рочки, жила у бабусі в селі Дачному, що на Одещині. Маленькою полюбляла ховатися в будку, де сиділа разом з Амуром».
Через багато років під час повномасштабної війни доросла Лала на питання, чому її навчили собаки, відповіла:
«Крім безумовної любові — прийняттю. Вони однаково гідно сприймають багатство та бідність, дорогу їжу та дешеву, образу та похвалу. В них все набагато рівніше, ніж у людей, і набагато однозначішне. Взагалі то я уникаю порівняння людей та собак, це часто буває сильно не на користь перших, але саме робота з собаками навчила мене бути більш толерантною до слабкості людей».
Як з’явилися «вартові»
У Лали троє дітей — син і дві доньки. В дитинстві вони стабільно приносили додому тварин, які за їхньою думкою потребували допомоги. В 2013-му до єдиної свідомо заведеної в родині собаки зусиллями дітей одночасно додалося ще троє врятованих ними цуценят.
Лала та її команда. Фото з особистого архіву
За декілька років до повномасштабної війни Лала годувала тварин в зоні відчуження під Чорнобилем. Як радниця міністра захисту довкілля з питань розвитку цієї зони вона займалася відновленням культурної спадщини — старовинних садиб, палаців, замків. Писала путівники Україною і власне її робота полягала в тому, щоб перетворювати захаращені місця на туристичні магніти. Саме для цього нею в 2019 році і був створений Благодійних фонд «12 вартових», вектор діяльності якого радикально змінився з початком повномасштабної війни.
Трагічну дату — 24 лютого 2022-го Лала з родиною зустрічали на Київщині. Вона з дітьми жила в селі під Гостомельським аеродромом, її мама — в Ірпені. Виїхавши ще до вечора з домівки в напрямку Києва Лала буквально на якісь півгодини розминулася з колоною кадировців, що рухалася в напрямку села. Це врятувало її та всю сім’ю: дітей, трьох собак і кота. Мама категорично відмовилася покидати Ірпінь і залишилася там, аж поки в будинок не поцілила ракета. На щастя, сама жінка не постраждала, була вивезена з небезпечної території, а потім разом з доччиною сім’єю поїхала подалі від війни, на захід України. А за два місяці, у травні, Лала з сином та лабрадором Руною повернулися до Києва, щоб займатися волонтерством.
Автомобіль, який їздить прифронтовими дорогами
«Нам, фонду «12 вартових», та ще одній благодійній організації надали на ВДНГ склад і ми нескінченно приймали та роздавали допомогу. — Розповідає волонтерка. — Перші місяці я знаходила ліки для самотніх бабусь та дідусів з фонду «Життєлюб». А потім почала збирати і везти термінову допомогу на території, які були в облозі — в Славутич, Іванківський район навколо Чорнобиля, на деокуповану частину Херсонщини. І тільки тоді побачила величезну кількість покинутих тварин і вирішила свої зусилля направити саме на них, бо це найбільш складна, токсична, важка, невдячна, брудна сфера волонтерства і проблема, на яку держава взагалі не звертає ніякої уваги».
Один із врятованих собак. Фото з особистого архіву
Потоп або Кожна з тварин заслуговує на людину
Спочатку «Вартові» були командою суто ветеринарною, займалися масовими стерилізаційними і лікувальними місіями на деокупованих територіях Харківщини, Херсонщині, працювали на Донбасі. Аж поки в червні 2023 року не трапилася величезна трагедія на півдні країни. За декілька тижнів до підриву греблі Каховської ГЕС Лала з командою приїздили на Херсонщину, щоб робити тваринкам стерилізацію. А 6 червня повернулися, щоб їх рятувати.
На той час «Вартові» ще не були рятувальниками, але мали команду, яка спеціалізувалася на вилові, до того ж знали, де знаходяться скупчення безпритульних тварин і де вони можуть потрапити в пастку через затоплення. Разом з ветеринарами на базі місцевого притулку волонтери зробили центр прийому тварин, роздобули човни і вперше стали діяти як рятувальники. Оскільки Лала була радницею міністра і мала адміністративний ресурс, вона змогла отримати дозвіл спускатися на воду, чого в хаосі перших діб катастрофи співробітники ДСНС нікому не дозволяли. Самі вони рятували тільки людей.
«Ми почали налагоджувати процес порятунку тварин і змогли стати основними його координаторами. Дуже багато хвостиків витягли з води. Перші два тижні я працювала, як і всі, ми пірнали, шукали, діставали. А ще я мала постійно бути на зв’язку, щоб вирішувати мільйон різних проблем. Морально було дуже важко, майже нестерпно. Такою була наша Херсонська порятункова місія», — згадує Лала.
На відео з тих подій — перелякані тварини, яких знімали з дахів та гаражів, діставали з затоплених будинків та закритих кліток, прив’язаних до ціпку. Брудні, обліплені землею та мулякою, заляпані у мазуті, поранені, але живі. Бідолах мили, підліковували, відправляли на «велику землю», де шукали їм нові родини. Як влучно пошуткувала Лала Тарапакіна, тоді під брендом «Херсон» можна було прилаштувати будь-якого «хвостика», достатньо облити його водою: «Але треба пам’ятати, що кожна з тварин заслуговує на людину».
«Прилаштували на любов»
Надзвичайно багато «Вартові» працювали і працюють на Донеччині. Цікаво, що Лала, яка до того не мала до регіону жодних особистих прив’язок, невдовзі відчувала його як свою рідну землю:
«Гірник, Курахове, Селидове, Красногорівка, Вугледар, села навколо, Андріївка, Дачне, Торецьк — це були величезні евакуації наша минулого літа. Я не маю ніякого донецького коріння, але ми стільки часу там працюємо, що я, здається, знаю кожну стежку, кожне село малесеньке. Я сильно люблю Донбас і він мені болить. Ця територія особлива і я дуже поважаю людей, які тут жили до війни, і навіть тих, хто залишаються досі. Вони абсолютно незламні, а ще дуже мало говорять, але багато роблять».
Рятівниця Христина із врятованим собакою із села Райське на Донеччині. Фото з особистого архіву
Лала розповідає, що «Вартові» діють у змішаному форматі, займаючись і стерилізацією, і лікуванням. Під час кожного руху фронту до волонтерів постійно звертаються місцеві мешканці з проханням когось вивезти. А під час активних штурмів міст та сіл — Красногорівки, Курахового, Максимільянівки, Покровська та інших відбуваються масштабні евакуації, під час яких вивозяться тисячі тварин.
Півтора року тому в Краматорську з’явився стабілізаційний пункт на базі державної ветеринарної лікарні с операційними та вольєрами. З того часу він не раз страждав від обстрілів та нальотів «Шахедів». Все напівзруйноване, але волонтери тримаються. В червні, коли до стабпункту прилетіли дві ракети, раділи, що напередодні вивезли більшість тварин. На лікування залишилось лише 23 пацієнти, причому шестеро — у боксах та клітках після операцій. Щоб їх дістати, люди розбирали завали. Усіх знайшли живими, але четверо отримали контузії, до того ж постраждало все, що фондом накопичувалося роками — обладнання, препарати, вакцини.
Пошкоджений стабілізаційний пункт на базі державної ветеринарної клініки з операційними та вольєрами у Краматорську. Фото: Дмитро Глушко, “Новини Донбасу”
Робота на прифронтових територіях завжди пов’язана з болем та втратами, тому волонтери звикли тримати емоції під контролем. Але трапляються випадки, які врізаються на згадку надовго. Один такий був після обстрілу селища Ярова у вересні цього року, коли одночасно загинуло 26 мешканців, що стояли в черзі до відділення «Укрпошти». В їх числі — подружжя, на подвір’ї якого залишилось багато тварин, переляканих та голодних. Дізнавшись про це, Лала з командою відправились в Ярову, яка й досі палала, а через дим від згарищ деякими вулицями неможливо було проїхати. На подвір’ї волонтери знайшли три коти, сім собак та п’ять кролів, зачинених у клітках.
«Ми це все щастя забрали, вилікували (кролі довго перебували у реанімації), вимили, привели до ладу, а потім всіх прилаштували. Крім двох найбільш гавкучих, хоча і не агресивних собак. Потім в соцмережах з’явилися пости, що якийсь Микола розшукує тварин загиблих батьків. Зв’язатися з ним довго не вдавалося, бо як потім стало відомо, його прямо на вулиці мобілізували до армії. А коли після проходження ВЛК відпустили, він став дуже просити віддати йому тих галасливих песиків, надсилаючи відео та фото умов їх майбутнього утримання. Тварин ми йому привезли, стерилізованих, вакцинованих, приведених до ладу. Там таке щастя було — ви собі не уявляєте! Бо він з дитинства їх знав. І відтепер живуть усі разом і все у них в порядку. Насправді і ми щасливі, що так воно сталося — всі тварини з того подвір’я прилаштовані, включно з кролями, яких ми примістили в родини не на м’ясо, а на любов. У рятувальників є такий непорушний принцип: тварини, навіть свійські, яких ми рятуємо, потім не мають піти під ніж, тому що це спростовує саму ідею нашої діяльності», — розповідає Лала.
Аліса, Честер та інші костянтинівські «хвостики»
У себе на сторінці в Фейсбуку Лала розповідала кілька щемких історій про, так би мовити, багатотваринні родини. Одна з них перевезена з Костянтинівки до Київської області і має 26 котиків і шість собак. На голову «Вартових» ця компанія «звалилася» досить різко, бо люди до останнього не виїздили з міста, аж поки в домівку не прилетів КАБ і частина тварин не загинула. Їх власники приїхали до волонтерів з закривавленим собакою на руках, який вмер ще по дорозі. Тож, Лала разом з ветеринаром поїхали, щоб допомогти іншим. Пролікували тих, хто того потребував, нестерилізованим котам провели відповідну процедуру, забезпечили тварин та людей ліками та їжею та забезпечили всю компанію житлом. І ось днями повезуть все сімейство для проживання у Тернопільську область. Бо, як підкреслила Лала, вони завжди допомагають врятованим тваринам.
Коли волонтери запитують, що її найбільше вражає на прифронтових територіях, жінка відповідає:
«Зачинені тварини. Ось нещодавно, коли працювали в Костянтинівці — а там вже було зовсім нестерпно, бо всюди дрони — ми помилилися адресою і випадково знайшли покинутих собак, які були настільки худі, що один старий пес не міг й піднятися від слабкості. На жаль, той старенький не вижив, — ми встигли тільки дістатися з ним до стаціонару та покачати його на ручках. Такими важкими були наслідки голоду для його організму. — При цих словах у завжди стриманої Лали затремтів голос і вона не зразу змогла продовжити розповідь. — Ми отримали повідомлення від дівчини, яка в тих костянтинівських страждальцях впізнала тварин своїх батьків. І розповіла, що коли будинок загорівся, вони терміново виїхали і доручили сусідам годувати собак. А потім так мучилися, не могли ані дихати, ані жити нормально, бо не розуміли, що з їхніми улюбленцями!»
Тим часом «Вартові» продовжили шукати собаку на ім’я Аліса, яка була у заявці — на вщент зруйнованих вулицях дуже важко розібратися, де яка адреса. А коли нарешті знайшли, то побачили мертву собаку на ціпку — в розпал літа! Коли підійшли ближче, тваринка несподівано підняла голову… За словами Лали, три місяці ветеринари займалися реанімацією та лікуванням Аліси. І вона жива, хоча була приречена на смерть без води та їжі два тижні під палючим сонцем.В цьому ж місті трапилася історія, яку Лала вважає для себе найболючішою:
«Ми отримали від військових заявку, що в розбитій школі залишився поранений пес Честер, якому дуже погано, але коли до нього підходять, огризається, тож ніхто не може йому допомогти. Та частина міста була вже під повним наглядом ворожих дронів на оптоволокні. Вдвох з рятувальницею Христиною ми дуже швидко попрямували до школи і знайшли Честера, який вже ледь рухався. Привезли його на стабілізаційний пункт, зробили рентген — і були шоковані, коли побачили шлунок, майже повністю перфорований і заповнений не їжею, а склом, кістками та іншим непотребом, який пес ковтав, бо нестерпно страждав від голоду. Чотири години тривала операція і ми його витягли! А коли Честеру стало трохи краще, привезли його на стаціонар в Київ. А потім його забрала до себе чудова родина. Він живе з нею вже пів року, щасливий та прекрасний!»
«Витягуємо майже всіх!»
Засновниця і керівниця БФ «12 вартових» з задоволенням каже: «Нам взагалі щастить, у нас дуже мала смертність. Витягуємо майже всіх, саме завдяки тому, що їздимо на евакуацію разом з лікарською командою. Можемо швидко надати допомогу».
При цьому Лала додає, що фахівців, які готові вирушати заради тварин у небезпеку, дуже мало. Але «Вартові» мають свою «бойову» команду ветеринарів, яка склалася частково ще з Херсону:
«Нових тут бути не може, тільки люди, які з тобою пройшли весь цей шлях. У нас є Павлина зі Львова, яка їздила навіть на евакуацію в Торецьк, тому що там було повно тварин таких, як Аліса, і ми їх реанімували просто в дорозі. Куп’янщину ми обробляли з ветеринаром Юлією, яка була і рятувальником одночасно. Тому що вона, наприклад, вміє ловити котів, які можуть бути худі, виснажені, поранені, але все одно не даватися до рук. Тому такі фахівці — просто скарби!»
На зауваження, що напевне для неї мати справу з котами набагато складніше, ніж з собаками, Лала щиро розсміялася:
«Коти — ну це просто бісові вилупки! Роздирають тебе, як бобік ганчірку. Ось мене, наприклад, за весь час тільки одного разу вкусив собака. Досі пам’ятаю його нахабну морду. Це було вже на нулі, в Максимільянівці, я не мала часу виманювати його з труби, тож схопила за лапу, розуміючи, що вкусить, але іншого способу врятувати його не було. І підкреслюю, це був єдиний випадок, хоча в основному нашій команді дістаються алабаї, кангали, вівчарки, з якими цілком можна домовитись. А котів виманюємо в основному на їжу. До речі, їх більше врятовано ніж собак. З Покровська, Новогродівки, Гродівки витягали їх тисячами».
Коли Лала веде свою розповідь, в дім з вулиці несміло намагається зайти трилапа дворняжечка, жінка їй:
«Заходь, заходь, моя дитинко!», й пояснює: «Це в мене живе пес з Очеретина, який сам застрибнув в наш евак весь у крові. Бачите, прекрасно живе в моїй родині, тепер він її частина».
В своєму будиночку на Київщині Лала буває лише один тиждень на місяць. Решта часу — на евакуаціях та розвезеннях. Працюючи на прифронтовій території, вона дуже намагається утриматися від емоцій, «щоб не згоріти швидко». В той час, коли почався наступ на Добропілля, вона з командою рятувала тварин з Водяного. Так місцеві мешканці, коли побачили бусик «Вартових», стали бігти до нього зі своїми пухнастими: «Заберіть!». Лала каже, що не вистачило й десяти машин, щоб забрати усіх, кого хотіли віддати господарі. Але більшість все ж таки опинилася у безпеці.
Від евакуації до адопції
Коли мова зайшла про відповідальність людей за своїх тварин, Лала згадала вражаючу історію, яка недавно трапилась у Добропіллі. В результаті ударів двох КАБів по приватному будинку під завалами опинилася родина з двома маленькими донечками та собаками. Коли людей дістали, батьки були контужені, а дівчатка травмовані, згодом одній лікарі вимушені були ампутувати ногу, іншій — стопу. Так ось, коли сім’ю забрала військова швидка, мати прийшла до тями і поки їхала до лікарні роздобула через знайомих номер телефону «12 вартових» і подала заявку на врятування з-під завалів тварин!
«Ми поїхали на ті завали, відкопали живих собак, забрали їх до себе. — Розповідає Лала. — І потім цю родину влаштували в лікарню у Києві, знайшли їм квартиру, згодом батькам — роботу і повернули їхніх собак».
Протягом років повномасштабної війни волонтери вивезли з небезпеки тисячі тварин. Але прийшов час, коли їх вже не було куди вивозити. Рік тому «12 вартових» припинили співпрацювати з притулками і стати порятунком повного циклу — від евакуації до адопції. Стали брати під опіку, прилаштовувати тварин і шукати житло для людей з тваринами, щоб ті їх не кидали: «Таким чином, на наших руках залишалося менше нещасних тварин і більше щасливих тварин і людей».
За словами Лали Тарапкіної, в середньому на місяць волонтери її фонду вивозять 600 тварин, а в період активної евакуації й тисячу. 80% відсотків (а зараз значно менше) від цієї кількості їдуть до старих власників, які надавали заявку на порятунок. Відсотків з десять (а це 80-100 тварин на місяць) залишається під кураторством фонду, більшість поступово прилаштовують до нових власників.
Лала з врятованими собачками
«В 2024 році з 10200 врятованих тварин для 750 з них знайшли нові сім’ї. З початку повномасштабної війни надали допомогу не менше 30000 «хвостиків». А якщо брати разом зі стерилізаційними та лікувальними місіями, то тисяч 50. Вся ця діяльність потребує величезних коштів. Держава в цю справу не вкладається, тож вся надія на міжнародні фонди та донати. До фондів ми звертаємось, перш за все, щоб допомогли закрити величезні рахунки ветеринарних клінік. Ще багато коштів забирають послуги кінологів та платні перетримки. Щоб їх скоротити, ми почали будувати на Київщині парк «Адопція», дуже повільно, бо гроші на це ми не збираємо», — розповідає Лала.
В цьому парку або центрі адопції планується збудувати не тільки вольєри, як тимчасові домівки для евакуйованих тварин, а й невеличку клініку. А поки «12 вартових» намагаються влаштувати своїх підопічних у родини і ніколи у притулки (бо це дуже впливає на поведінку), а для великих порід навіть наймають кінологів, щоб собаки були соціалізовані.
Я була дуже здивована, коли дізналася, що у сталій команді Благодійного фонду «12 вартових» не більше восьми осіб: чотири ветеринарних лікаря, три рятувальника і власне сама Лала. Не знаю, як ця маленька компанія примудряється творити такі масштабні справи.
«Так у нас ще є дуже потужна мережа адекватних людей навколо. Є інші волонтери, вони допомагають нам, ми — їм. Об’єднавшись, разом ми робимо класні речі. Хтось думає, що ми заробляємо величезні гроші. Я з цього сміюсь, бо цю роботу можна робити або за мільйон доларів або безкоштовно», — підсумовує Лала Тарапакіна.
