Нам є за що воювати, – головний сержант роти 32 ОМСБр Михайло

   «Хлопці, не бійтеся, я все одно буду біля вас».    Його лідерські якості — спадок від батька, офіцера-десантника, який загинув у 2014 році. Його лють до ворога загострена втратою побратимів. Головний сержант роти Михайло — це приклад воїна, для якого найвища честь — бути поруч зі своїми бійцями у найважчі моменти. Його історія — про сталеву витримку, успадковану відвагу та безмежну мотивацію битися за майбутнє своїх дітей.    Джерело: Офіційна сторінка 32 Окремої механізованої Сталевої бригади.   З перших днів повномасштабного вторгнення Михайло, який до того працював бригадиром на будівництві, повернувся з Києва до рідного Овруча у Житомирщині та долучився до тероборони. З лютого 2023 року він був у лавах ЗСУ. Пройшовши курси лідерства, став командиром відділення.«Бути сержантом? Це передусім бути прикладом для інших, все показати на власному прикладі, а тоді люди за тобою потягнуться, — ділиться Михайло. — Якщо ти себе проявив, людей повів, от тоді їхній дух міцнішає, слухають тебе».   Бути постійним орієнтиром для інших — завдання не з легких, але Михайло усвідомлює його важливість. «Це складно, важко, але треба це зробити. Я весь час на позиціях, постійно на "нулі", бо хлопці мають відчувати мою опіку. Якщо не робити цього, то не доб'ємося результату», — каже він.                                «Я там, де має бути контакт з ворогом»    Принцип Михайла — особиста присутність на найгарячіших ділянках. Він переконаний, що головне в бою — це управління та вчасні вказівки.«Якщо я знаю, що має бути контакт з ворогом, я туди вирушаю. Мої бійці вміють поводитися зі зброєю. Але коли стає гаряче, треба бойовий дух людям давати. Головне у відповідальний момент бути поруч».   Цей підхід він блискуче продемонстрував 7 березня 2025 року. Зрозумівши, що ворог збирається атакувати позиції його підрозділу, Михайло зібрався за 15 хвилин. Три години йшов пішки, щоб доставити боєкомплект та засоби зв'язку, і опинився в епіцентрі ворожого штурму. Не вагаючись, сержант взяв командування на себе.   «Перший накат — шість п@#$рів ішло, другий — три. Всіх ліквідували, один за одним. Годин 12 нас атакували», — коротко згадує він.   У тому ж бою отримав важке поранення побратим. «Хлопчики злякалися, я сказав: сидіть, пильнуйте», — розповідає Михайло. Ризикуючи власним життям, він надав першу допомогу — наклав три турнікети на ногу та два на руку. «Я його прив’язав собі на спину і потягнув. Близько кілометра ніс до місця евакуації. Поки йшов, по нас лупили FPV, скиди, але я не очконув. Ну як завжди — жити хочеш, ідеш».   Під час евакуації поранений непритомнів, і Михайло приводив його до тями, роблячи штучне дихання. Завдяки його рішучості та хоробрості, життя побратима було врятоване.                        «Вийшло тільки шість. І з шести двоє цілих»   Ще один епізод, який закарбувався в пам’яті сержанта, трапився на Куп'янському напрямку. Тоді семеро бійців тримали оборону проти переважаючих сил паскуд.«Нас розбирали танк, міномет, СПГ. Йшла піхота, але ми її відбили. Але арта так била, що довелося відходити, "Градом" почали крити, бо їхні оrkи не могли пройти», — згадує Михайло.   Той бій тривав близько восьми годин. «Нас було сім чоловік. Вийшло звідти тільки шість. І з шести — два цілих, інші 300-ті. Я теж 300-тий тоді був», — розповідає він. У тому бою, за його словами, героїчно проявив себе молодший сержант Максим Підгорський, який тримав лівий фланг, поки Михайло відповідав за центр і правий.                           Справа честі, що передається у спадок   Свою невтомну енергію та лідерські якості Михайло вважає родинною рисою.«Енергія — це спадкове, напевно. В мене батько колись теж був такий, запальний, командував. Так і я пішов керувати. Він до пенсії в Одесі, в десантних військах проходив службу», — з теплотою згадує він.«Є за що воювати», — каже Михайло твердо. Для нього служба — це вже не вибір, а обов'язок перед пам'яттю рідних.   Свою мотивацію він черпає у думках про майбутнє. Вдома на нього чекають дружина, маленькі син та донька. Саме заради них він щодня ризикує життям, щоб вони зростали у вільній та мирній Україні.   «Після перемоги додому хочу, діток побачити спочатку», — ділиться мрією воїн. Але поки що його місце тут, на передовій. Планує пов'язати своє майбутнє з військом. «Якщо підемододому одразу після війни, то хто буде вчити бійців, як захищати рідну землю?» — риторично питає сержант, для якого доля його бійців та доля країни нерозривно пов’язані.