Краще ворога зустріти з автоматом в руках, ніж із вилами: військовий з Полтавщини розповів, як потрапив до ТЦК
Мешканець Кременчуцького району Олег Федоряк був військовим. Тепер чоловік працює у ТЦК.
Джерело: Полтавський обласний ТЦК та СП.
“Я хоч і не служив строкову службу, але ще зі школи зброю знав і стріляти вмів, і в рукопашному бою був вправний. Мене спонукала піти у військо усвідомлення того, що це потрібно країні. Знаю, що краще ворога зустріти з автоматом в руках, ніж із вилами. Коли мобілізовувався, сказали, що запишуть мене не в тероборону, а в ЗСУ. Кажу, мені все одно куди, головне – дайте автомат і покажіть, в який бік стріляти, далі я сам розберуся”, – розповідає мешканець Кременчуцького району 51-річний Олег Федоряк.
За освітою – вчитель фізики та математики, певний час працював у школі за фахом. Пізніше був підприємцем, а також робив ремонти як майстер-оздоблювач. У перший день повномасштабного російського вторгнення за власним бажанням був мобілізований Четвертим відділом Кременчуцького районного ТЦК та СП в Козельщині.
Тоді на Полтавщині з жителів області формувався 62-й окремий стрілецький батальйон. Після навчання особовий склад направили на виконання завдань – спочатку на Чернігівщину. Там контролювали північні кордони та берег Десни, а також працювали мобільними групами з протидії ворожим БпЛА.
Наприкінці жовтня батальйон передислокували для виконання завдань у зону бойових дій на Донеччину – на Бахмутський напрямок.
“4 жовтня приїхали в Костянтинівку на ППД і наступного дня вже нас повели на перший вихід на “нуль”, який тривав з 5 до 12 жовтня. Потім нас ненадовго виводили, і далі знову ми заходили, в середньому на 3-4 дні – отак кілька разів відбувалася ротація на позиціях у посадках. Ми тоді були підпорядковані 30-й бригаді. Коли вони штурмували та захоплювали посадки, потім закріплювалися і передавали нам”, – пояснює військовий.
Олег зазначає, що задача його батальйону полягала в утриманні позицій – на штурми ходити не доводилося. Однак, відпочивати на “нулі” теж було ніколи: ворог регулярно намагався вибити їх з позицій, перед кожним своїм штурмом обстрілюючи з мінометів.
Штурмувати їх окоп ходили “вагнерівці” – ув’язнені, яких мобілізували до загонів приватної російської військової компанії, розповідає Олег. Також особисто бачив серед ворожих штурмовиків угрупування бурятів.
“Постійно був двіж. Сидиш пів години ховаєшся від міномета, потім пів години стріляєш. Трохи тиші й все знову. Вдень на штурми на нас ходили їхні зеки – якісь старі, беззубі вже. А вночі – явно професіонали, бо підлазили до позиції близенько, і в них автомати з глушниками. Нам було б непереливки, якби не тепловізори”, – розповідає боєць.
Посада Олега була стрілець-санітар. Тож окрім утримання позиції відповідав ще й за надання домедичної допомоги пораненим. Медичну справу вивчав ще в інституті, тож сам визвався. Швидко заслужив повагу та довіру побратимів – бо бачили, що він рятує життя.
Воїн згадує день на позиціях, який найбільше запам’ятався: 12 жовтня. Тоді в його доньки було весілля. Обстріли були особливо інтенсивними, але Олег був налаштований рішуче.
“Пацани, кажу, ви як хочте, але я сьогодні взагалі не налаштований померти – такий “подарунок” зробити доньці на весілля. Тому того дня воював особливо люто, – посміхається старший солдат. – Все було добре зрештою. А вночі у нас була ротація – вийшли з позицій на відпочинок”.
На початку листопада позиції поблизу села Курдюмівка, на одній з яких виконував бойове завдання Олег, ворог обстрілював безперестанно – з мінометів, танків та артилерії, наносив авіаудари з літаків та гелікоптерів. Над головою постійно висіли ворожі дрони, згадує військовій. Тоді завжди тримав лопату поруч і лише глибше закопувався, маскувався від ворожої аеророзвідки за допомогою каримата.
“Не було страху як такого в ті моменти, все на адреналіні, ти робиш все швидко, рухи доведені до автоматизму. Морально усвідомлював, що зі мною могло бути, лише коли вже виходив. Найстрашніше, коли в бою хтось кричить “Фізик!”. Це значить, хтось поранений і треба туди лізти – хочеш чи не хочеш. Тому що не дай Боже, хтось стече кров’ю, потім як ти будеш в очі дивитися побратимам. А коли вже вийшли, тоді вже емоції, навіть сльози, бо нерви трохи відходять”, – ділиться спогадами військовий.
Напередодні виводу батальйону з-під Бахмута при виході з позиції 3 листопада Олег отримав важку контузію Та, як це часто буває, не надав своїй акубаротравмі належної уваги. Каже, тоді було не до лікування.
Наприкінці року після розформування 62-го ОСБ старший солдат Олег Федоряк був переведений до лав 118-ї окремої механізованої бригади на посаду мінометника. Після проходження навчання та бойового злагодження виконував завдання на Запоріжжі – на Оріхівському напрямку.
Внаслідок контузії стан здоров’я воїна погіршився настільки, що довелося їхати на лікування та згодом проходити ВЛК, де і отримав обмеження на службу в бойових підрозділах.
Олег був переведений до Четвертого відділу Кременчуцького районного ТЦК та СП наприкінці червня 2023 року. Серед інших задач виконує також заходи оповіщення. Адресне – коли повістка виписується на конкретну людину за конкретною адресою, а також у громадських місцях.
“Повістки роздавати найважче. На війні легше, – зізнається воїн. – Треба йти до людей і пояснювати, що давно час захищати свою Батьківщину. А вони не хочуть – бояться. Кажу їм: “Всі бояться. Сміливому теж страшно, але він боїться і робить. А боягузи – тільки сидять і бояться”. Людям пояснюю, що якщо прийду не я, а окупанти, то тут вже ніхто розмовляти чемно не буде. Я взагалі не прибічник, щоб руки розпускати, намагаюся завжди чемно розмовляти з людьми.
Військовий визнає, що ставлення від громадян на вулицях зустрічає різне. Серед іншого, йому докоряють за комплекцію: мовляв, має зайву вагу, тому “точно ніде не воював”. Утім, зазначає, що масивна комплекція ніколи не заважала йому на військовій службі. Форму і бронежилет належного розміру йому видали. А для того, щоб обороняти позиції, не обов’язково бути атлетом. Про це розповідає тим, хто здатен чути та розуміти, каже.
“Ті, хто мене знає, як і де я воював, ніколи не закидають “іди сам спочатку воюй”. Коли приходжу, я кажу: пацани, самі пойміть, що колись діло дійде до вас. Ворога треба зустрічати якнайдалі від своєї домівки. Бо якщо росіяни прийдуть впритул до вашого дому, вони не будуть по-чесному заходити в дім, щось там забирати. Вони зроблять так, як завжди, – каже військовослужбовець. – Я бачив це у Курдюмівці: приходять, ставлять на краю села два міномети та розбирають все село просто до фундаменту – хату за хатою. Те ж саме з Оріховом було: спочатку розвалили місто, а потім по руїнах заходять. Це тактика ведення війни росією. Тобто, якщо відсиджуватися вдома, ворог дійде до вас і просто знищить і ваш дім, і все, що ви любите. Не зможете зберегти ні родину, ні майно. Тож єдиний вихід – йти захищати своїх рідних, поки ворог ще подалі”.
