22 листопада в Івано-Франківську пройшла зустріч з журналістом, військовослужбовцем бригади «Хартія» Національної гвардії України, істориком, головним редактором сайту «Історична правда» Вахтанг Кіпіані.
Про це пише “Галка” зі зустрічі в Університеті Короля Данила.
Перейменування вулиць з радянських назв на українські
Насамперед Вахтанг Кіпіані поділився своїми міркуваннями щодо перейменування вулиць з радянськими назвами на українські, яке викликає дискусії в суспільстві. Одні вважають це важливим і наполягають на необхідності змін «сьогодні», тоді як інші заперечують, аргументуючи, що у час війни це питання не на часі.
“У 1904 році група українських націоналістів, яка називалася “Оборона України”, підірвала пам’ятник Пушкіну, не маючи нічого проти самого поета. Вони просто стверджували, що Пушкін є маркером того, що Харків не українське чи слобожанське, а російське місто. Тоді їх засудили як українські інтелігенти, так і російські шовіністи.
Зараз проти Пушкіна виступає майже все українське суспільство. Це не боротьба проти поета, а проти того, що “рускій мір” навʼязує свої цінності, маркери та символи на наші вулиці, міста і, зрештою, на наші душі”, — пояснив історик.
Про Харків
Вахтанг Кіпіані, який чотири місяці тому звільнився зі служби у ЗСУ і перевівся до лав Нацгвардії, проходить службу в Харкові.
Військовий поділився своїми спостереженнями про район Салтівка, який розташований неподалік зони бойових дій. Перші села поблизу Салтівки — фактично фронтові. Попри це, район живе: працюють музичні гуртки, дитячі об’єднання. Люди знаходять можливість працювати навіть під обстрілами, демонструючи неймовірну стійкість та винахідливість.
Вахтанг підкреслює, що Харків зараз значно змінився, але, попри це, в місті все ще залишаються поодинокі люди, які чекають на “рускій мір”.
“Харків — це українське місто. Я його дуже полюбив. Потрібно всіляко підтримувати харківські бізнеси, щоб вони продовжували працювати, сплачувати податки, а люди залишалися в місті. Наприклад, якщо закривається одна станція техобслуговування, це підвищує ціни в інших. А 90% автомобілів військових Харківського, Луганського, Донецького напрямків ремонтуються саме в Харкові”, — наголошує Вахтанг.
Про Василя Стуса
Кіпіані один з небагатьох, хто судився з Медведчуком (ред. людина, яка була адвокатом Стуса, коли його засудили до 15-річного увʼязнення) і переміг. Також він є автором книги “Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР”, яка була видана у 2019 році харківським видавництвом Vivat.
Письменник досліджує українських дисидентів з початку 90-х років. Довгий час працював, щоб писати та розповідати про різних людей з руху опору.
“Якби Стус дожив до Незалежності, я не думаю, що він би став депутатом”, – каже журналіст.
Вахтанг розповів, що у 2015 році сталася «архівна революція», коли всі архіви КДБ відкрили. Він звернувся до СБУ з проханням подивитися справу Стуса.
“Через 15 хвилин я вийшов з архіву колишнього КДБ з 62 справами. Вони вже буди відцифровані. Тобто, я не витрачав навіть часу на фотографування, чи переписування, як то було донедавна.
Виходячи з його справ – Стус був військовополоненим. Його засудили на 15 років. Він не вийшов. Його вбили через пʼять років після увʼязнення. Це була страшна історія, і мені здалося, що про це треба розповідати”, – каже історик.
Окрім Стуса, Вахтанг Кіпіані згадав і Романа Шухевича, наголошуючи на тому, що під час війни нам потрібні такі сильні військові лідери, як Шухевич.
“Якби Стуса і Шухевича не було, не було б того опору, який є у нас проти російського терору. У білорусів таких постатей не було, тому у них немає тієї єдності. Ми маємо дякувати історії за те, що вони у нас були”, – розповідає Кіпіані.
“Історична правда”, вплив росії та документування війни
“Ця війна йде за історію і за наших близьких. Перший фронт, який росіяни завжди розв’язують, — це історичний фронт. Вони спочатку починають певній нації розповідати, що вас ніколи не існувало, ви якісь другорядні. Ваша мова — це якась польсько-австрійська вигадка, і так далі.
Ми погано вчили історію, а росія своєю тотальною присутністю в освіті, кінематографі, літературі — тиснула. А в «Історичній правді», якій вже 15 років, за цей час нагромадилося щонайменше 20 000 статей”, – розповів Кіпіані.
Він каже, що зараз задача «Історичної правди» – розповісти молоді, солдатам, за що зараз йде війна.
Як війна впливає на дослідження історії України:
“На це питання є дві відповіді:
1. Історія війни пишеться тоді, коли вона закінчується. Ми не можемо зараз писати історію війни, бо ми не бачимо всієї картини. А так історія не пишеться.
2. З іншої сторони, треба документувати те, що відбувається тут і зараз, бо потім буде втрачено дуже багато. Люди – носії інформації. Є люди, які воюють на певній ділянці фронту і бачить певну картину. Якщо військові не залишатимуть записок, щоденників, аудіозаписів, то їхній особистий досвід буде втрачено. Бо ракета, чи снаряд, або серце – з людиною може статися що завгодно. Тому історію потрібно писати водночас, сьогодні. Але не глобальну історію. А історію конкретної операції, яка закінчилася. Історія визволення Києва, Харкова. Історія Маріупольської операції, яку ми програли як битву, але вона дала багато уроків”, – розповідає чоловік.
Зараз у ЗСУ чимало істориків, багато з яких вже загинули. Відповідно, потрібно чекати на те, коли вони повернуться з війни та напишуть свої власні спогади та історії. Поміж тим, не потрібно забувати про памʼять тих, хто загинув.
Про історичних постатей
Серед історичних постатей, яких зараз важливо популяризувати, Вахтанг Кіпіані згадує: Лесю Українку, Симона Петлюру, діячів розстріляного відродження, діячів руху опору в 1930-1950 роках, вже згаданого раніше Романа Шухевича, Степана Бандеру, діячів руху опору, які були після війни, Левка Лукʼяненка.
Про історичні уроки
Вахтанг каже, що треба бути субʼєктними. Не чекати, коли нас визволять. Потрібно будувати хорошу державу, бо якщо держава буде слабка, то росія нас перемеле.
Українська держава має існувати в інституціях, які будуть сталими.
“У 90-х роках я проходив строкову службу в Збройних силах України. І коли мене питали, що я знаю про армію, то я відповідав, що знаю таємницю номер один – те, що в нас нема армії”, – каже Кіпіані.
Він вважає, що та армія, яка була тоді була не здатна воювати з росією. Це можна побачити на прикладі 2014 року, коли у всьому Криму, де знаходилося біля 1 050 українських військовиків, не було жодного пострілу в бік росіян.
“Чому? Тому що росіян вчили, що можна вбити українця і йому за це нічого не буде, буде вічна слава, як воїну росії. А українців вчили, що ми «братські народи». І нікому в голову не приходило, вчити військових стріляти в росіян. А вони для нас, реально, єдиний ворог. Тому треба вивчити цей урок історії”, – наголошує Кіпіані.
Зараз, на його думку, в Україні зовсім інше військо, яке чітко реагує на ворога та ліквідовує його. Україна зробила великий крок вперед в будівництві цієї інституції, але не треба забувати, що ще є куди рости.
Зустріч закінчилася аплодисментами Вахтангу Кіпіані.
